Сьогодні Кагарличчина знову в глибокій скорботі: цього дня провели в останню земну дорогу нашого земляка — Мацібуру Олега Миколайовича.

Він народився 4 вересня 1977 року в місті Кагарлику. У вересні 1984 року вступив на навчання до Кагарлицької ЗОШ №2, здобувши там неповну середню освіту після закінчення 9 класу. Протягом 1992-1996 років навчався в Ржищівському будівельному технікумі за спеціальністю «технік-будівельник, технолог», опанувавши освітньо-кваліфікаційний рівень «бакалавр». У серпні 1996 року вступив до Національної академії внутрішніх справ України (м. Київ), яку закінчив у 2000 році за спеціальністю «правознавство», здобувши освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти – спеціаліст.

У період із 2000 по 2005 років проходив службу в Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України в Київській області на посаді старшого оперуповноваженого. У 2005 році зареєструвався фізичною особою-підприємцем, займався оптовою та роздрібною торгівлею. Протягом 2009-2011 років працював у ТОВ «Італімо» на посаді юриста-консультанта, а з 2014 року – на посаді директора в ТОВ «Сатайл-Компані».

Але повномасштабне вторгнення російських загарбників змінило життя мільйонів українців. І Олег, як справжній чоловік і громадянин, не залишився осторонь. Із першого дня війни він став до лав Добровільного формування територіальної громади рідного міста, а в березні 2022 року приєднався до Добровольчого батальйону ОУН.

8 липня 2022 року він став до лав Збройних Сил України, призваний на ратну службу Шевченківським РТЦК та СП м. Запоріжжя.

Відтоді його життєвий шлях був нерозривно пов’язаний із захистом Батьківщини.

Він служив у різних військових підрозділах — у 87-й окремій механізованій бригаді «Магура», 38-му зенітному ракетному полку, 3-й окремій штурмовій бригаді, а також у 211-му окремому батальйоні спеціального призначення. Кулеметник, стрілець-санітар, старший навідник, командир міномета, старший стрілець, водій-електрик — за кожною з цих посад стоять не просто військові спеціальності. За ними — фронт, бойові завдання, відповідальність за життя побратимів, небезпека. І щоденна готовність віддати найдорожче — власне життя — заради України.

Олег Мацібура вивів із оточення побратимів під час Курської операції, брав участь в обороні Авдіївки, тримав оборону в районі коксохімічного комбінату. Під час виконання спецоперації під Березівкою взяв у полон 14 рашистів.

Про бойові заслуги Олега свідчить державна нагорода — медаль «За військову службу Україні», якою його було відзначено Указом Президента України від 26 липня 2024 року.

Та, мабуть, найвищою нагородою для нього була довіра побратимів і можливість бути там, де він був потрібен своїй державі.

Олег зазнав декількох поранень, проходив лікування. Але навіть після цього не залишив військової служби. Бо для нього захист України не був тимчасовим рішенням. Це був його свідомий вибір.

Із 19 червня 2026 року він служив командиром відділення охорони взводу охорони 2-го відділу Обухівського РТЦК та СП. Він продовжував служити Україні. Продовжував виконувати свій обов’язок. Продовжував бути воїном.

І тим болючіше сьогодні усвідомлювати, що життя Олега обірвала не ворожа куля, не артилерійський чи мінометний обстріл, а трагічна автокатастрофа.

Це ще один страшний удар для родини, для побратимів, для всіх, хто знав Олега. Бо смерть завжди приходить надто рано.

А коли людина ще мала стільки планів, коли поруч — батьки, дружина, донька, коли попереду могли бути роки життя, радості, зустрічей, нових мрій — особливо важко прийняти цю втрату.

Олег мав повернутися додому. Але не так.  Він мав переступити поріг рідної оселі, обійняти дружину Оксану, поговорити з донькою Аріною, побачити своїх батьків.

Мав жити.

А сьогодні ми стоїмо перед його труною. І немає слів, здатних зменшити біль батьків, які ховають сина. Немає слів, здатних замінити чоловіка для дружини. Немає слів, які можуть повернути доньці батька.

У скорботі схиляли голови земляки, ставши на коліна в Коридорі Слави, коли траурний кортеж рухався вулицями міста. Прощання відбувалося біля батьківської хати по вулиці Південній і біля його рідного дому по вулиці Каштановій, де Богослужіння відправили священники Православної церкви України Василь Суп і Володимир Гергало.

У своїй проповіді перед вірянами, висловивши щирі співчуття родині і підкресливши вагомий внесок загиблого в боротьбу з лютим ворогом, отець Василь наголосив: «Він не просто захищав нас, він кожного разу віддавав частинку свого здоров’я, обмежував свою сім’ю, свою родину, менше віддавав любові дружині, дочці, тому що він був там, на захисті нашої країни… Людина, яка пройшла фактично всі ці важкі випробування, всю війну, бачив стільки того, що нам навіть у страшному сні не снилося,  – можливо, через те, що війна дала свій відпечаток, ми сьогодні прощаємося з ним… Але ми маємо бути вдячні воїну Олегу за його захист, ми повинні пам’ятати за кожного того воїна, який захищав нашу країну, який поклав своє життя, обмежуючи себе і свою родину, віддаючи себе всього всій Україні… І ми віримо, що кожен цей воїн унаслідує Царство Боже, бо, як говорили ці хлопці, військові, що в пеклі вони вже були».

Траурний кортеж, що рухався скорботними вулицями Кагарлика до місця Вічного спочинку воїна, зупинився на хвилину мовчання біля Алеї Слави Героїв.

На Ольжинському кладовищі, біля могили солдата Вітчизни на Алеї почесних поховань перед присутніми виступив із промовою заступник Кагарлицького міського голови Іван Семцов. Від імені Кагарлицької міської ради та всієї громади він висловив рідним загиблого найглибші співчуття: «Низько вклоняємося вашій родині. Дякуємо вам за Олега. За сина. За чоловіка. За батька. За воїна – Захисника України.

Сьогодні ми прощаємося з Людиною, яка залишила після себе добрий слід.

В Олега була освіта юриста, був професійний досвід, був власний бізнес, була робота, була родина. Але коли Україна покликала — він пішов захищати її. І в цьому виборі — справжня велич Олега Мацібури.

Сьогодні російський агресор прагне знищити нашу державу, нашу історію, нашу свободу. Але йому не вдасться знищити головного — український дух.

Бо такі люди, як Олег, доводять: Україна має синів, які готові її захищати.  Має людей, які не ховаються за чужими спинами. Має воїнів, для яких слова «честь», «присяга», «Батьківщина» — не порожній звук.

Ми пам’ятатимемо Олега. Його ім’я житиме у пам’яті рідних, друзів, побратимів і всієї Кагарлицької громади. І наш обов’язок — зробити все, щоб пам’ять про нього не згасла.

Щоб його донька Аріна завжди знала: її батько був людиною честі. Людиною, яка любила свою родину і свою Україну. Людиною, яка у найважчий час стала на її захист.

Олег Мацібура залишив нам свій приклад. Приклад мужності, відповідальності, вірності присязі.  Приклад любові до Батьківщини.

І сьогодні, проводжаючи його в останню дорогу, ми маємо не лише плакати. Ми маємо пам’ятати. Ми маємо триматися. Ми маємо підтримувати наших військових. Ми маємо допомагати фронту. Ми маємо берегти Україну — ту, за яку Олег та тисячі інших наших Героїв віддали найкращі роки свого життя.

І я хочу сказати сьогодні особливо важливі слова.

Ми вистоїмо. Попри біль і втрати, незважаючи на всі випробування. Ми не дозволимо ворогу зламати Україну. Ми переможемо російських загарбників. Україна буде вільною.

І настане день, коли над усіма нашими містами і селами запанує мир, коли українські родини більше не здригатимуться від звуків війни, а наші діти знатимуть про цю страшну сторінку історії лише з книжок.

І в тій Перемозі буде частина подвигу Олега Мацібури.

Спочивай із миром, Олеже. Дякуємо тобі за службу, за солдатську мужність.

Дякуємо за Україну. Низький тобі уклін від Кагарлицької громади».

Представник Другого відділу Обухівського РТЦК та СП, заступник начальника відділу з мобілізаційної роботи Євгеній Трохименко відзначив, що Олег Мацібура «чотири роки боронив нашу країну, і родина може пишатися чоловіком, батьком, сином, братом. Це тяжка втрата і для нас, для Другого відділу Обухівського РТЦК та СП, бо таких відповідальних людей не так багато… Прийміть щирі співчуття. Справжній воїн, справжній герой… Слава герою!»

Офіцер відділення обліку мобілізаційної роботи Другого відділу Обухівського РТЦК та СП Олександр Ткаченко вручив Державний Прапор України, яким була покрита домовина, його дружині Оксані Василівні.

Тричі прогримів прощальний військовий салют, духовий оркестр виконав Державний Гімн України.

Вічна пам’ять  і Вічна слава Захиснику України! 

Слава Україні! –

Героям слава!