Сьогодні Горохівська земля зустріла свого сина, який повернувся додому після довгих місяців невідомості. Кагарличчина провела в останню земну дорогу Дремлюгу Віктора Анатолійовича — Захисника України, нашого земляка, людину праці, воїна, який віддав своє життя за Батьківщину.

Немає таких слів, якими можна було б втамувати біль родини, що втратила найдорожчу людину. Немає слів, здатних пояснити рідним і друзям, чому їхній Віктор більше не переступить поріг рідного дому. А особливо боляче усвідомлювати, що на цю мить довелося чекати так довго.

2 вересня 2024 року Віктор загинув у бою в селі Пречистівка на Донеччині. Але ще довгий час його рідні жили надією. Він вважався зниклим безвісти. Кожен день очікування, кожна звістка з фронту, напевно, супроводжувалися одним-єдиним бажанням: аби Віктор був живий. І лише 30 вересня цього року прийшло страшне підтвердження. Віктор не повернеться додому живим. Він повернувся до рідної землі, як Герой.

Віктор народився 25 липня 1976 року в Гороховому. Тут минули його дитинство і юність. Тут він ходив до школи, здобув професію тракториста-машиніста в Ржищівському СПТУ-28, тут розпочав свій трудовий шлях.

Із 1992 по 1994 роки працював  трактористом у колгоспі «Більшовик», який було перейменовано у «Світанок».   У 1994-1996 роках проходив  службу в Збройних Силах України.

Демобілізувавшись, протягом 1996-2002 років трудився в місцевому господарстві «Світанок», а з 2002 року працював у СК «Агробізнес» слюсарем на зерносушильному комплексі.

Потім його трудова біографія з 2008 року продовжувалась у ВАТ «Київський картонно-паперовий комбінат», а з 2015 року до призову на  ратну службу він працював  у ТОВ «Компанія Май Україна» охоронником адміністрації.

Він жив звичайним життям звичайної української людини — працював, допомагав, будував свої плани, жив для близьких.

Але коли на нашу землю прийшла велика війна, Віктор не залишився осторонь. Маючи досвід військової служби, він 14 червня 2022 року став до лав Збройних сил України за призовом Другого відділу Обухівського РТЦК та СП. Він знову одягнув військову форму.  Знову взяв до рук зброю і став на захист України. Не чужої землі, не чужих інтересів – своєї землі, свого дому, свого народу.  Віктор був вірний військовій присязі до останнього подиху. Він виконував свій військовий обов’язок там, де було найважче, — на передовій, у боях із російським агресором. І загинув як воїн. За Україну. За свободу. За наше право жити на своїй землі.

Цей скорботний день прощання з воїном оголошено на Кагарличчині Днем жалоби. Траурний кортеж із тілом загиблого земляки зустрічали живим Коридором Слави, а його останню дорогу було встелено осінніми квітами.

Чин похорону відправили священники Православної церкви України Володимир Гергало, Уар Перетятько, Василь Суп на чолі з Благочинним Кагарлицького благочиння Юрієм Литвином.

Після Богослужіння, яке пройшло біля рідної хати Героя, отець Юрій виголосив промову, в якій віддав належне безсмертному подвигу нашого земляка, підкресливши, що воїн Віктор Дремлюга, як і всі, хто віддав життя за ближніх своїх, одразу потрапив у рай. «Тепер наше завдання – прожити достойно так, щоб ні Україну не здати, ні себе не продати, і бути тими справжніми людьми і християнами перед Богом»,  – зазначив благочинний отець, побажавши всім нам Перемоги над ворогом.

Біля могили воїна на сільському цвинтарі відбувся траурний мітинг. Протоієрей Володимир Гергало закликав вірян пам’ятати Віктора Дремлюгу, який матиме свій вічний спокій біля могил предків, і молитися за нього. Заступник Кагарлицького міського голови Іван Семцов, звертаючись до родини Героя, сказав: «Сьогодні вся Кагарлицька громада схиляє голову перед вашим болем. Ми знаємо, що жодні слова не повернуть Віктора. Не повернуть його голосу, усмішки, рук, які вміли працювати, його присутності поруч. Але ми можемо і повинні зробити інше — зберегти його ім’я та його подвиг у нашій пам’яті. Щоб його знали діти. Щоб про нього розповідали наступним поколінням. Щоб ніхто і ніколи не сказав, що ця жертва була марною.

Віктор Дремлюга — не просто ім’я у списку загиблих.  Це людина, яка свідомо стала на захист України. Це наш земляк. Це Захисник. Це Герой. І сьогодні ми маємо не лише сумувати. Ми маємо пам’ятати, за що загинув Віктор. Він загинув за те, щоб над Гороховим, Кагарликом, Києвом і всією Україною майорів український прапор.

За те, щоб наші діти могли говорити українською мовою на своїй землі. За те, щоб Україна залишалася вільною. За те, щоб російський окупант не прийшов до наших домівок. І тому наш біль сьогодні має перетворюватися на силу. Силу пам’яті. Силу єдності. Силу віри.

Ми не забудемо Віктора.   Ми не забудемо жодного нашого Захисника.   Ми не пробачимо ворогу жодної української сльози, жодної зруйнованої домівки, жодного скаліченого життя.

Росія хотіла зламати Україну. Але вона не змогла. Не змогла і не зможе. Бо за Україною — правда. За Україною — мільйони людей, які люблять свою землю. За Україною — наші воїни.

За Україною — пам’ять тих, хто загинув. І за Україною — майбутнє. Ми обов’язково переможемо російських загарбників. Повернемо кожен клаптик нашої землі. Звільнимо наші міста і села. Повернемо український прапор туди, де його сьогодні намагається приховати окупант. І настане день, коли над вільною Україною запанує мир.

Це буде наша Перемога. І в цій Перемозі буде частина подвигу Віктора Дремлюги. Бо Герої не вмирають доти, доки живе пам’ять про них.

Спочивай з миром, Вікторе.  Повертайся до рідної землі востаннє — і залишайся в ній назавжди. Низький уклін тобі від усієї Кагарлицької громади. Низький уклін твоїм рідним за те, що виховали, любили і чекали на тебе. Ми вистоїмо.  Ми переможемо.  Україна буде вільною! Вічна пам’ять Захиснику України!»

Односелець воїна Володимир Демиденко запевнив: «Віктор назавжди залишиться в нашій пам’яті таким, як був: доброзичливим, чесним, порядним, відповідальним, великим патріотом України… Сьогодні ми прощаємося не просто з воїном, а з частиною нашої душі. Твій подвиг – це фундамент, на якому стоятиме майбутня Перемога, а твоє ім’я буде вписане в історію вільних людей. Спочивай, Вітю, з миром!»  

Братові загиблого офіцер відділення обліку мобілізаційної роботи Другого відділу Обухівського РТЦК та СП Олександр Ткаченко вручив Державний Прапор України, яким була покрита домовина.

Благочинний отець Юрій закликав присутніх за неписаною традицією тричі подякувати Захисникові України за його подвиг.

Тричі пролунав прощальний військовий салют, прозвучав Державний Гімн України.

Вічна слава Герою! Слава Україні!