Сьогодні Кагарличчина знову в глибокій скорботі. Немає таких слів, які могли б угамувати пекучий біль у серцях рідних і друзів, заспокоїти душу донечки чи загоїти цю страшну рану жителів громади, які прощалися з мужнім захисником України, нашим земляком — Владиславом Вікторовичем Третяком.

Владислав народився в Києві, але саме наша земля, село Стави, стала для нього рідним домом. Тут він зростав, ходив до школи, навчався жити, працювати та любити свій край. Він був простою, трудовою людиною, доброзичливим сусідом, вірним другом і понад усе — люблячим батьком для своєї донечки Софії.

Коли ворог прийшов нищити нашу країну, Владислав не став ховатися за чужі спини. У квітні 2026 року він зі зброєю в руках став на захист рідної землі, будучи мобілізованим у Другому відділі Обухівського РТЦК та СП. Служачи навідником кулеметного відділення славетної 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців (військова частина А2167), він щодня стримував навалу окупантів на найгарячіших напрямках.

22 серпня поблизу населеного пункту Ізбицьке на Харківщині Владислав прийняв свій останній бій. Ворог підло завдав удару з безпілотника, скинувши на позиції підрозділу потужну протитанкову міну ТМ-62... Деякий час воїн вважався зниклим безвісти, але, на жаль, дні тривожного очікування та надії закінчилися гіркою звісткою. Владислав віддав найцінніше — своє життя, аби над нашими містами й селами майорів синьо-жовтий прапор, а його донька жила у вільній та незалежній Україні.

…Скорботного дня 5 вересня земляки зустрічали траурний кортеж Коридором Слави, а останню путь воїна в рідному селі встелили живими квітами.

Настоятель храму Пресвятої Богородиці села Стави Православної церкви України Валерій Марцін відслужив чин похорону. Відспівували Героя за православною традицією в сільському храмі. Звертаючись до присутніх, до дружини і доньки загиблого, отець Валерій наголосив: «Особливо боляче, коли плачуть отакі маленькі діти, зростаючи без батьків… Новопреставленого воїна Владислава ми всі добре знали, знали його сім’ю, його нині покійних батьків, знали його покійного брата, який теж був призваний у лави Української армії. А цього року навесні був призваний і Владислав… Але сумна звістка не минула знову нашу громаду: відійшов у Вічність наш Захисник – для дочки батько, для дружини чоловік. Горе для нас усіх! Це неповторний біль для наших із вами сердець. Нехай всемилостивий Господь вислухає наші сьогоднішні молитви, а душу новопреставленого воїна Владислава оселить там, де всі праведні спочивають».

Зворушливими спогадами про свого колишнього учня поділилася його вчителька Тамара Шепелявенко: «То був такий хороший, тихий хлопчик, спокійний у школі, допитливий і великий спортсмен». Тамара Григорівна подякувала односельцям, які відгукнулися на це велике горе і зійшлися, щоб провести Владислава в останню путь. «Ми сьогодні ховаємо тринадцятого воїна, Захисника – дванадцятого нашого земляка і Максима з Донеччини, і ми знаємо вже, що загинув наш чотирнадцятий воїн… Це дуже багато!.. Дуже шкода синочків таких, які ще мали б жити…Такий цвіт, така гордість нашого села, своїх батьків іде на той світ… Ось така вона, війна – проклята!.. І я бажаю, щоб ніколи ця клята війна не постукала у ваші домівки, люди добрі. Тримаймося, допомагаймо Збройним Силам України, чим можемо, бо в них на нас дуже велика надія».

На траурному мітингу біля могили воїна виступив заступник Кагарлицького міського голови Іван Семцов «Від імені Кагарлицької міської ради, усієї нашої громади та від себе особисто висловлюю найглибші співчуття родині загиблого Воїна. Цей важкий день прощання з Владиславом у всій нашій великій Кагарлицькій громаді оголошено Днем жалоби. Наш Захисник — справжній Герой, який виборов для кожного з нас право на майбутнє, – підкреслив у своєму виступі Іван Семцов. – Ми пам'ятатимемо його подвиг повік, а наш одвічний ворог буде розбитий і відкинутий у свої гнилі болота. Схиляємо голови в глибокій шані перед пам’яттю Владислава Третяка. Вічна пам'ять і вічна слава Герою!»

Представник командування підрозділу з позивним Арпад поділився спогадами про бойового побратима: «Товариський, приємний, але при тому мужній – він не ховався, не боявся, добре пройшов навчання і коли потрапив на Харківщину, сумлінно і мужньо виконував завдання». Висловивши родині і всій громаді співчуття, представник командування запевнив, що 72 бригада імені Чорних Запорожців помститься ворогам за смерть побратима.

Офіцер відділення обліку мобілізаційної роботи Другого відділу Обухівського РТЦК і СП Олександр Ткаченко вручив доньці загиблого Софії Державний Прапор України, яким було покрито домовину воїна, а бойовий побратим – прапор військової частини Героя.

Над могилою тричі пролунав прощальний військовий салют, прозвучав Державний Гімн України.

Герої не вмирають!

Слава Україні!