Щоранку о дев'ятій годині вся Україна завмирає. Завмирають міста і села. На мить стихають голоси. Зупиняються автомобілі. Схиляються голови.

І разом із биттям мільйонів сердець лунає хвилина мовчання — хвилина пам'яті про тих, хто віддав своє життя за Україну.

У скверику біля міської ради в Кагарлику після цієї загальнонаціональної миті тиші відбулося відкриття меморіальної інсталяції «Дерево надії» (художній проєкт Коломацької Оксани та Єрмоліної Оксани; виконавець ТОВ «ЗЕРНА ДОБРА»).

На захід прийшли представники громадськості, родин фронтовиків, керівництва громади, ветеранських організацій.

Ведуча Анастасія Мацібура підкреслила, що після кожної хвилини мовчання неодмінно приходить слово. Слово, яке підтримує, об'єднує, дає сили жити далі. Слово, яке сьогодні звучить однаково в кожному українському домі — Надія.

 – Кажуть, що дерево живе доти, доки має коріння. Людина живе доти, доки її люблять. А надія... Надія живе доти, доки її не відпускають. Сьогодні ми відкриваємо не просто мистецьку інсталяцію. Не просто металеве дерево. Сьогодні у серці нашої громади проростає місце, яке не виміряти ні метрами, ні роками. Це місце, де оселилася людська любов. Любов, сильніша за відстані. Сильніша за мовчання. Сильніша за невідомість. Бо найважчий біль — це не попрощатися. Найважчий біль — це чекати.

Чекати день. Чекати місяць. Чекати рік. Прокидатися щоранку з однією думкою: «А раптом сьогодні...»

Саме з такої віри по всій Україні народжується символ — Дерева Надії місця, де родини безвісти зниклих військових, можуть залишити знак своєї незламної віри. Ці дерева з'являються з ініціативи самих родин, громадських об'єднань та небайдужих громад, щоб кожен, хто проходить повз, пам'ятав: боротьба триває не лише на фронті. Вона триває у серцях тих, хто щодня чекає своїх найдорожчих додому.

Сьогодні таке дерево з'являється і у нашій громаді, воно не шумітиме листям, та воно говоритиме. Говоритиме мовою сердець. Мовою молитви. Мовою чекання. Мовою любові. Та особливими на цьому дереві стануть не листочки.

Його прикрасять ластівки. Маленькі пташки, які століттями були символом дому. Символом весни. Символом повернення. Адже ластівка завжди знаходить дорогу до свого гнізда, якими б далекими не були її мандри, якими б страшними не були бурі, вона неодмінно повертається додому.

Саме тому на нашому Дереві Надії оселилися маленькі гніздечка. Бо кожне з них сьогодні символізує дім, де досі горить світло. Де не зачиняють хвіртку надовго, де телефон не вимикають навіть уночі, де накривають стіл із думкою: «А раптом сьогодні...»

Сьогодні поруч із родинами стоїть уся наша громада, бо громада — це не лише будинки, вулиці чи адміністративні межі. Громада — це люди, які вміють розділити чужий біль.

До слова запрошується Кагарлицький міський голова Олександр Панюта. У своєму виступі очільник громади, зокрема, наголосив: «Ми зібралися сьогодні тут, щоб подякувати нашим Захисникам. Відкриваючи «Дерево Надії», як  символ віри, пам’яті та єдності, ми разом  підтримуємо родини і  повернення наших захисників додому. Вшановуємо героїзм та мужність наших воїнів та ще раз запевняємо: ми не забули і не забудемо нікого. Усі ми маємо щоденно підтримувати кожну родину, яка  живе в тривозі та очікуванні. Сьогодні кожен  ділиться своїм болем і надією, яка не згасає через роки. «Дерево Надії»  – це обіцянка громадянського суспільства: пам’ятати, підтримувати, чекати. Я дякую кожній родині, яка несе неймовірно важкий хрест.  «Дерево Надії»  – не лише символ пам’яті, а й жива обітниця: чекати, молитися, вірити.  Витримки всім, оберегу та миру!  СЛАВА УКРАЇНІ!»

– Сьогодні для 107 родин нашої громади час ніби зупинився, продовжує ведуча. – Сто сім історій. Сто сім незавершених розмов. Сто сім телефонних дзвінків, яких чекають щодня. Сто сім домівок, у яких досі не згасає світло надії. За кожним із цих імен — цілий Всесвіт. Люблячий син. Турботливий батько. Найкращий чоловік. Вірний друг.

Людина, яка одного дня залишила рідний дім, щоб захистити Україну. І поки ми вимовляємо їхні імена, вони залишаються серед нас. Ми не маємо права забути. І не забудемо.

І саме зараз, ми з глибокою шаною озвучимо імена наших земляків військовослужбовців Кагарлицької міської територіальної громади, які вважаються зниклими безвісти:

Громадський Олександр, Бабенко Михайло, Бабич Євгеній, Бабич Іван, Бачурін Олександр, Берніков Юрій, Блинда Богдан, Богомаз Юрій, Вашека Євгеній, Вовк Владислав, Волошин Євген, Волощенко Олег, Волощенко Сергій Вонсовський Віталій, Гарбар Олександр, Геля Юрій,  Гембар Ігор,  Герасименко Євгеній,  Геращенко Олександр, Гладкий Віталій, Глобенко Сергій, Гнєзділов Дмитро, Гончаренко Сергій, Губанов Володимир, Данканіч Денис, Демиденко Петро, Денисенко Сергій, Дикий Валерій, Димчук Віктор, Дідук Дмитро, Дідух Віктор, Домантович Юрій, Дремлюга Віктор, Дринь Віталій, Друзенко Олександр, Дубовик Євгеній, Дубовик Сергій, Дяков Олександр, Жук Сергій, Зарецький Микола, Зеленський Євгеній, Кагарлицький Богдан, Карасьов Василь, Кармазін Тарас, Коваленко Олег, Коваль Андрій, Ковмір Роман, Козоріз Олег, Коломієць Сергій, Коробенко Сергій, Косяк Володимир, Кравченко Сергій, Кубарський Анатолій, Куковський Володимир, Куріний Євгеній, Лаврусік Роман, Лепесій Володимир, Лівіцький Володимир, Літвінцов Сергій, Маколов Анатолій, Малоокий Петро, Марченко Станіслав, Молчан Сергій, Мудрий Віталій, Недбайло Артем, Нетреба Олег, Овчаренко Олександр, Опанасюк Олександр, Палій Сергій, Пасічний Роман, Підгорецький Вадим, Пінчук Віталій, Піхало Микола, Піхало Юрій,  Подлєсних Олексій, Полтораков Вячеслав, Пушкач Максим, Ревунов Валентин, Рибченко В'ячеслав, Романенко Аркадій, Савченко Іван, Сатиренко Артем, Сахно Олександр, Семененко Віталій, Сіроштан Валентин, Слободяник Роман, Смаголь Володимир, Сокол Олександр, Стенчук Роман, Строєв Вадим,  Сулейманов Юрій, Сябро Микола,  Ткаченко Віталій, Томенко Антон, Тютюнник Андрій, Фесан Андрій, Халаберда Сергій, Хоменко Владислав, Цівун Руслан, Чорноусов Андрій, Чухрай Олександр, Шагін Володимир, Шаравара Юрій, Шахсуварян Володимир, Широкоступ Сергій, Юрченко Руслан, Яременко Руслан…

Кожне ім'я — це не просто рядок. Це чиєсь життя. Це чиясь незламна надія на повернення додому. Сьогодні рідні наших Захисників, які вважаються безвісти зниклими, власноруч розмістять на цьому дереві своїх ластівочок. Це не просто декоративний символ. Це — мамина молитва. Дитяча мрія. Батьківська віра. Кожна ластівка матиме лише одну місію — нагадувати всім нам: їх чекають, їх люблять, їх не забули. І вони обов'язково мають повернутися до своїх гнізд.

Запрошуємо родини наших Захисників підійти до Дерева Надії та поселити на його гілках своїх ластівок — як символ незламної віри, що кожна пташка неодмінно повернеться до свого гнізда. А разом із нею повернуться і ті, кого сьогодні найбільше чекають рідні серця. Нехай це дерево стане місцем молитви. Місцем сили. Місцем єдності. І місцем, де ніколи не згасає надія.

Представники родин фронтовиків разом із працівниками Ветеранського простору» підходять до інсталяції і розміщують на гілках символічного Дерева надії ластівок з іменами зниклих безвісти.

– Ми дуже хочемо, щоб одного дня це дерево спорожніло, – сказала на завершення Анастасія Мацібура. – Щоб на його гілках не залишилося жодної ластівки, не тому, що згасла пам'ять, а тому, що кожна з них повернулася разом зі своїм Захисником, щоб усі українські воїни повернулися туди, де їх люблять найбільше — додому.

Дорогі родини... Сьогодні ми хочемо сказати вам найголовніше. Ви не самі. Ваш біль став болем усієї громади. Ваше чекання стало нашим чеканням. І поки на цьому дереві житимуть ластівки — у нашому серці житиме впевненість: кожен Захисник має знайти дорогу додому. Бо ластівки завжди повертаються. Бо любов завжди знаходить шлях. Бо Україна чекає своїх.