30 травня 2026 року на Кагарличчині провели в останню дорогу солдата Олександра Мірошника. Він загинув, захищаючи Україну на Харківщині. Поховали Героя в рідному Переселенні на Хутірському кладовищі.

Загинув Олександр Мірошник 27 травня 2026 року під час бою з ворогом поблизу села Ізбицьке Вовчанської МТГ Чугуївського району Харківської області.

Олександр Мірошник народився 24 вересня 1984 року в селі Переселення. Тут, у рідному селі, пройшли його дитинство та юність. Тут він зростав, закінчив школу.

Олександр мав світлий розум і великі життєві перспективи: здобув вищу освіту, став дипломованим інженером-механіком, працював у сфері безпеки, будував плани на майбутнє.

Та коли на нашу землю прийшов жорстокий ворог, Олександр не залишився осторонь - 2 жовтня 2024 року він став до лав Збройних Сил України. І його цивільний фах інженера, його аналітичний розум та відповідальність перетворилися на потужну зброю на полі бою.

​Олександр Мірошник став не просто солдатом — він став взірцем для побратимів. Його старанність, професіоналізм та розумна ініціатива були відзначені Грамотою командування зведеної стрілецької бригади. Більше того, за виняткову мужність та успішне виконання бойових завдань Головнокомандувач Збройних Сил України особисто нагородив Олександра Мірошника високою бойовою нагородою — "Золотим Хрестом".

​Солдат-стрілець Олександр Мірошник до останнього подиху залишався вірним військовій присязі та українському народові. 27 травня 2026 року, виконуючи складне бойове завдання в районі села Ізбицьке на Харківщині, внаслідок поранень, несумісних із життям, Олександр загинув. Загинув у бою, тримаючи щит над кожним із нас. Йому був лише 41 рік.

У Героя залишилися мама та брат з родиною.

29 травня о 18:00 траурний кортеж із тілом Олександра Мірошника прибув у Кагарлик. Тут його зустріли на колінах жителі та гості міста.

А наступного дня, 30 травня, о 10:30 траурний кортеж із тілом Героя під тужливу мелодію пісні «Плине кача» вирушив із Кагарлика до Переселення.

По дорозі його на колінах, низько схиливши голови в скорботі, зустрічали жителі міста та його гості, спинявся транспорт, а ті, хто був у ньому, приєднувалися до вшанування воїна. А згодом у рідному селі жителі Пересселення встелили останній шлях земляка-Героя яскравими квітами.

До будинку по провулку Шевченка, 21 попрощатися з воїном зібралися рідні, друзі, колеги, знайомі, сусіди, жителі Переселення та громади, військові, побратими, однокласники, представники Другого відділу Обухівського РТЦК та СП, керівництво громади.

Чин похорону за загиблим воїном відслужили священник Православної церкви України, настоятель сільського храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Юрій Король та протоієрей Костянтин, капелан батальйону, де служив Олександр Мірошник.

Після завершення молебню траурна процесія пішою ходою вирушила вулицями Переселення до цвинтаря по вулиці Шевченка. Тут протоієрей Юрій Король та капелан Костянтин відправили біля труни з тілом Героя літію.

Священник звернувся до присутніх зі скорботними словами. “Шановна родино, дорогі жителі нашої громади, возлюблені браття і сестри. З великим даром молитви ми сьогодні стоємо на цьому місці, щоби провести воїна Олександра Мірошника в його останню земну подорож і бути поруч з його рідними у такі важкі хвилини життя.

Ми зібралися тут, щоби вдячною молитвою вшанувати героїчність і відвагу воїна та захисника Батьківщини. А також щоби просити милосердного Господа про дар спасіння для воїна Олександра.

У цю драматичну хвилину важко говорити про смерть. Важко знайти відповідні слова для того, щоби попрощатися, а це треба зробити.

Що сьогодні можна сказати рідним і близьким Олександра, коли серце стискає біль, коли немає сили зупинити сліз жалю, коли розум раз за разом задає питання, як дійшло до такої трагедії? Що сьогодні сказати побратимам Олександра, які також переживають трагедію воєнних дій, переживають втрату друзів, з якими уже зжилися, як з рідними? Що сказати парафіянам, приятелям, знайомим і всім, хто зібрався на цьому похороні?

На думку мені спадає такий вислів, що не вмирає той, хто залишається в серцях людей. Не вмирає, бо, за словами мудреця, великі і шляхетні люди готові віддати життя, обороняючи цінності, яким служать. Ісус Христос у святому Євангелії говорить, що немає більшої любові, як той, хто віддає своє життя заради своїх друзів. Сьогодні перед нами у домовині лежить така любов, яка віддала своє життя заради ближніх та Вітчизни.

Тому сьогодні прошу усіх вас із честю, і шаною преклонити коліна перед цією любов'ю. (На заклик священника усі присутні стали на коліна й схилили голову перед Героєм).

Сьогодні хочу від імені рідних подякувати усім, хто сьогодні прийшов попрощатися із загиблим воїном Олександром. Прийшов віддати свій борг вдячності, який ми усі з вами маємо перед цими людьми, які захищають нашу країну від російських нападників і жертвують своє життя заради свободи і миру в Україні. Спи спокійно, дорогий воїне-Герою.

Нехай ця українська земля, яку ти любив і за яку ти віддав своє життя, буде для тебе лебединим пухом”.

Після цього щирі слова про загиблого Героя сказав заступник Кагарлицького міського голови Ігор Будюк. “Сьогодні Кагарлицька земля знов у глибокій, невимовній жалобі. Наш прапор приспущений, а серця краються від болю, бо ми прощаємося з одним із найкращих синів України, вірним патріотом і мужнім воїном — Олександром Мірошником.

Він захищав нас на найгарячіших рубежах і загинув у бою, тримаючи щит над кожним із нас. Це наш спільний, незагоєний біль.

Від імені Кагарлицької міської ради, від імені всієї нашої громади та від себе особисто висловлюю найглибші, найщиріші співчуття матері Героя — Зінаїді Іванівні. Дорога Зінаїдо Іванівно, низький вам уклін за те, що виховали справжнього Чоловіка, Героя і Воїна, перед яким сьогодні схиляє голову вся Україна. Висловлюємо співчуття брату Вячеславу, усім рідним, близьким, друзям та побратимам Олександра. Жодні слова не втамують цього болю, але знайте: ви не самі у своєму горі. Громада розділяє цей важкий хрест разом із вами.

Подвиг Олександра Мірошника ніколи не буде забутий. Його ім’я золотими літерами закарбоване в пантеоні слави Кагарличчини та всієї України. На прикладі його мужності виростатимуть наступні покоління вільних українців.

​Спи спокійно, наш Герою. Ти виконав свій обов'язок до кінця. Тепер ти у Небесному Воїнстві тримаєш небо над нами.

​Вічна пам'ять і вічна слава Герою Олександру Мірошнику! Слава Україні!”

До громади із словом про односельця-Героя звернулася староста села Сніжана Шевченко: “Шановна громадо! Війна - це біль і сльози, які не мають меж. Втрата кожного захисника - це втрачене життя, це мрії, які не здійснилися, це плани, які не втілилися, це матері, які більше ніколи не обіймуть своїх синів.

Сьогодні ми низько скіляємо голови у скорботі перед подвигом нашого героя Олександра Мірошника. Він не вагаючись став до лав захисників, пішов боронити нашу землю, виборювати нашу свободу. Його чекала мати, його чекав брат, родина, він мав прийти у відпустку, але не прийшов. Він повернувся до родини, до рідного двору, до нашої громади, Героєм, який поповнив Легіон Небесних Захисників.

Спокійний, тихий, мовчазний, чесний, працьовитий, товариський, завжди готовий прийти на допомогу, завжди усміхнений і дуже-дуже добрий. Таким Сашу запам'ятають його рідні, близькі. друзі і всі, хто його знав.

Однокласники, а особливо дівчата, у школі його називали “Ведмедиком”. Тому, що поряд із ним завжди було тихо, спокійно і затишно, наче біля дитячої плюшевої іграшки. У школі він, мабуть, був чи не єдиним учнем, якому ніколи не робили зауважень, тому що не було за що. А у війську він став мужнім, відданим, відважним, витривалим воїном.

Його цінували і поважали побратими. Його відзначало командування. Саша був нагороджений Відзнакою головнокомандувача Збройних сил України “Золотим Хрестом”. Він отримав Грамоту зі Зведеної стрілецької бригади. Це непрості нагороди. Вони свідчать про його мужність, про виконання спеціальних бойових завдань.

Зінаїдо Іванівно, низький уклін вам за те, що ви виховали такого сина. Він залишиться назавжди в наших серцях, вірним Україні, вірним своїм побратимам.

Ми повинні цінувати і вшановувати кожного героя, хто загинув за нас, за наше майбутнє, за наше мирне небо. Вічна і світла пам'ять Олександру Мірошнику”.

Від імені командування та побратимів промовив слово командир батальйону, де служив Олександр підполковник Мирослав Верховий. “Неможливо підібрати тих слів, щоб описати трагічність цієї події. Але я можу вам чесно і справедливо сказати, що бути командиром Олександра Миколайовича було для мене великою честю. Оскільки цей солдат чесно, гідно виконував свій службовий обов'язок. Він без жодного сумніву пішов захищати свою державу.

Прийміть, будь ласка, мої щирі співчуття, Зінаїдо Іванівно та В'ячеславе Миколайовичу. Я знаю, ви Олександра Миколайовича чекали. Його ротація була надзвичайно близька… Мені надзвичайно важко стояти тут і бачити Олександра Миколайовича саме тут…

Прийміть мої щирі співчуття, співчуття підрозділу. Олександр Миколайович - Герой. Герої не вмирають. Слава Україні! Героям слава!”

Над могилою Героя прозвучав Гімн України та пролунав військовий почесний салют.

Старший офіцер відділення Другого відділу Обухівського РТЦК та СП майор Сергій Решетник вручив Прапор України, яким була покрита домовина із тілом Героя та прапор частини, де служив Олександр Мірошник, його мамі.

Прощаючись із Героєм, кожен кинув до його могили по три жмені землі.

Герої не вмирають! Герої завжди залишаються з нами в наших серцях…

Валентин ВЛАДІМІРОВ

ФОТОРЕПОРТАЖ Миколи СЕМЕНЮКА