Історія любові до України, написана власною кров’ю: у Переселенні поховали воїна Вадима Юрченка
Не полишає чорний смуток Кагарлицький край: два дні поспіль тут прощаються з Героями-земляками, які віддали своє життя за Україну. 28 квітня 2026 року громада провела в останню дорогу старшого солдата Вадима Юрченка – він пішов із життя від ран, захищаючи Батьківщину від рашистських окупантів. Героя поховали в рідному селі Переселення.
Пішов із життя Вадим Юрченко 23 квітня 2026 року в лікарні імені Пирогова у Вінниці, де перебував на лікуванні після мінно-вибухового поранення, яке отримав під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини на Донеччині. 22 дні боролися лікарі за воїна - та марно… Герою лише виповнилося 26 років.
Вадим Юрченко народився 20 квітня 2000 року в селі Переселення. Тут він зростав, тут у 2006 році вперше сів за шкільну парту Переселенської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.
Його пам’ятають як світлого та цілеспрямованого юнака. У 2017 році він обрав мирну і благородну професію — плекати землю, ставши студентом Білоцерківського національного аграрного університету. Закінчивши його у 2021 році за спеціальністю «Агрономія», він почав працювати у ПрАТ «Агрофорт».
Він мав би ростити хліб, будувати майбутнє, створювати власну родину. Але війна змінила пріоритети. 22 квітня 2025 року Вадим став на захист Батьківщини за призовом Другого відділу Обухівського РТЦК та СП.
Він проходив службу в лавах 3-го прикордонного загону імені Героя України полковника Євгенія Пікуса – військова частина 9938. Старший солдат, оператор другої категорії Юрченко Вадим Анатолійович стримував ворога, там, де сьогодні найважче — на Донеччині.
На жаль, мінно-вибухові травми, отримані в зоні бойових дій, обірвали життя молодого воїна на третій день після того, як йому виповнилося 26.
У Героя залишилися мама, батько, брат та численна родина.
27 квітня о 10:00 траурний кортеж із тілом Вадима Юрченка під тужливу мелодію пісні "Плине кача" вирушив із Кагарлика до Переселення.
По дорозі його на колінах в останню путь проводжали жителі та гості міста. А ті, хто транзитом мандрував через наше місто, спиняли свій транспорт й приєднувалися до вшанування воїна.
У рідному селі Переселенні молодого Героя на колінах, із прапорами в руках зустріли земляки, встеливши його останній шлях живими квітами.
Траурний кортеж зупинився біля будинку №2 по вулиці Гаркуші. Сюди, щоби вшанувати Героя, зібралися рідні, друзі, однокласники, знайомі, сусіди, односельці, побратими, військові, представники Другого відділу Обухівського РТЦК та СП, керівництво та депутати громади.
Тут, у дворі будинку, де проживав Вадим та мешкають його мама, батько і брат, священник Православної церкви України настоятель сільського храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Юрій Король відслужив чин похорону за загиблим Героєм.
Після цього поховальна процесія пішою ходою вирушила вулицями Переселення до Центрального кладовища.
Там священник під тріпотіння синьо-жовтих прапорів, що їх розвівав вітер над могилами Захисників із Переселення Олександра Пуша, Андрія Демиденка та Олександра Лісового, відправив біля труни з тілом воїна Вадима Юрченка заупокійну літію.
Після цього священник звернувся до присутніх з промовою. “Опечалена родино, рідні, друзі, односельці, доблесні наші захисники Вітчизни. Сьогодні з великим даром молитви стоїмо ми з вами на цьому місці, щоби провести ще одного новітнього Героя до останньої земної подорожі.
Додому. Він повернувся додому. Повернувся на щиті Юрченко Вадим Анатолійович. Молодий хлопчина, у якого ще мало бути стільки весен.
Його чекала мама. Щодня виглядала на дорогу, шепотіла молитви і просила у Бога тільки одного, щоб він повернувся живим.
Його чекав батько, щоби разом сісти біля хати, мовчки подивитися в небо і просто по-чоловічому обняти сина.
Його чекав брат. Щоби просто сказати: "Ти вдома. Ти нарешті вдома".
Чекала рідна домівка. Чекала стежка біля порога, чекала тиша рідного подвір'я. Чекали живим, а він повернувся Героєм. Такий молодий, такий світлий, такий рідний.
Він віддав свою молодість, щоб жили ми із вами. Він віддав своє завтра, щоби було завтра у наших дітей. Він віддав своє життя за Україну.
Сьогодні плаче мама. Сьогодні мовчить батько. Сьогодні ридає брат. Сьогодні на коліна стає вся Земля. Бо додому вернувся син, якого так чекали живим.
Світла і вічна тобі пам'ять, брате наш Вадиме. Ти уже вдома. Але якою страшною ціною.
Вічна слава тобі, Герою. Царство Небесне і вічний спокій. І нехай ця свята земля, яку ти любив, за яку ти боровся і за яку ти віддав своє молоде життя, буде для тебе лебединим пухом. Спи спокійно, а ми вічно будемо пам'ятати про твій подвиг. Христос воскрес! Слава Україні! Героям слава!”
Щирі слова про померлого Героя сказав заступник Кагарлицького міського голови Ігор Будюк. “Сьогодні небо над Кагарличчиною плаче разом із нами, плаче вся Україна, бо ми прощаємося з людиною, чиє життя було весною, а подвиг став вічністю.
Кажуть, що Бог обирає найкращих, але як же важко усвідомлювати, що ці найкращі — наші діти, наші сусіди, цвіт нашої нації.
Вадим Юрченко не просто пішов на війну — він пішов за кожного з нас, за тихі світанки над рідним селом, за право нашої землі бути вільною. Його коротке, але змістовне життя — це історія любові до України, написана не словами, а вчинками та, зрештою, власною кров’ю.
Він до останнього подиху залишався вірним військовій присязі, своїй землі та своєму народу, боронячи їх від ворожої навали.
У цей сумний день – день похорону Захисника України – по всій громаді Кагарличчини оголошено День жалоби. Велика родина Кагарличчини висловлює глибокі співчуття рідним і близьким воїна.
Низький уклін вам, мамо і тату, за те, що виховали справжнього Чоловіка, справжнього Патріота. Немає таких слів, які б вгамували ваш біль, але знайте: Вадим тепер у Небесному війську, і він завжди оберігатиме вас з висоти. Ваша втрата — це втрата всієї Кагарлицької громади. Ми поділяємо ваше горе, ми поруч із вами у цю важку годину і завжди будемо пам’ятати ім’я вашого сина.
Брате, тримайся, твій брат загинув як Герой, і його ім’я закарбоване в історії нашої перемоги.
Прощаючись сьогодні з Вадимом, ми не лише сумуємо. Ми обіцяємо. Обіцяємо, що жодна крапля його крові не була пролита даремно. Наша лють сильніша за їхню зброю, а наша пам’ять — вічніша за їхні стіни.
Ми віримо в нашу Перемогу, бо за нами Правда, і за нас моляться такі Ангели-охоронці, як Вадим. Його боротьба триває в кожному пострілі його побратимів, у кожному волонтерському рукостисканні, у кожній дитячій посмішці у вільному Переселенні та Кагарлику.
Спи спокійно, Герою. Твій подвиг безсмертний! Слава Україні! Героям Слава!”
Коротко але ємко сказав про Вадима його побратим: “ Вадим був хорошим солдатом, хорошим побратимом, людиною в першу чергу. Чесно сказати, таких як він сміливих я не зустрічав. На нього завжди можна було покластися у скрутну мить. А ми із хлопцями завжди йшли до Вадима за порадами та дослухалися до його слів і повчань.
Було важко, але він говорив: "Хлопці, бережіть себе, бережіть... Вадиме, на жаль ти не вберігся. Важко говорити… Спочивай, побратиме, з миром…"
До громади із щемливим словом про односельця-Героя зі сльозами на очах звернулася староста села Сніжана Шевченко. “Страшна війна без жалю забрала ще одне таке молоде життя нашого жителя, нашого захисника, який боронив українську землю від російського загарбника, від російського окупанта.
Добрий, чесний, справедливий, відповідальний, працьовитий. У свої такі ще зовсім молоді роки з надією і мрією Вадим планував збудувати довге і щасливе життя. Та, на жаль, усі мирні плани зруйнувала війна. 22-го квітня 2025 року, на другий день, після свого 25-річчя, Вадим пішов боронити від ворога свій дім, свою родину, свою Батьківщину.
31 березня 2026 року на Донеччині Вадим отримав численні поранення. 22 дні лікарі боролися за його життя. 22 важких дні мати була біля нього і молилася, щоб молодий організм витримав, щоб він зміг подолати смерть. Та, на жаль, смерть виявилася сильнішою. 23 квітня Вадима не стало.
Не знайти тих слів, які б змогли загоїти рани від втрати близької людини - від втрати сина. Ми схиляємо низько голови перед Вами, Людмила Петрівна, перед Вами, Анатолій Анатолійович, за те, що ви виховали вірного сина України.
Ваша родина, родина Юрченків - це взірець патріотизму, мужності, героїзму. Адже тут неподалік у цьому ряду похований ще один герой родини Юрченків, рідний дядько Вадима Микола, який загинув у війні в Афганістані, виконуючи свій інтернаціональний обов'язок.
Сьогодні тут знайде вічний спочинок наш молодий Герой Вадим, який виконав свій громадянський обов'язок перед Батьківщиною, перед Україною. Хай його душа знайде вічний спокій у Царстві Небесному, а пам'ять про нього живе вічно у наших серцях. Світла і вічна пам'ять Вадиму!”
Над могилою Героя прозвучав Гімн України та пролунав військовий почесний салют.
Тимчасово виконуючий обов’язки керівника відділення цивільно-військової співпраці Обухівського РТЦК і СП старший лейтенант Олександр Ткаченко вручив Прапор України, яким була покрита домовина із тілом Героя, його мамі, а один із побратимів Вадима передав їй прапор та шеврон бойової частини сина.
Прощаючись із Героєм. кожен кинув до його могили по три жмені землі.
Герої не вмирають! Герої завжди залишаються з нами в наших серцях…
Валентин Владіміров
