ІЗ ВІЙСЬКОВИМИ ПОЧЕСТЯМИ КАГАРЛИЧЧИНА ПРОВЕЛА В ОСТАННЮ ПУТЬ ВОЇНА ВЯЧЕСЛАВА ВІННІЧЕНКА
Сьогодні наша громада схиляє голови в глибокій скорботі: цей день оголошено на Кагарличчині Днем жалоби. У Буртах, на Краснопільському цвинтарі поховали мужнього Захисника України, вірного сина своєї Батьківщини — Вячеслава Вікторовича Вінніченка.
Життєвий шлях Вячеслава був шляхом чесної, працьовитої людини, яка понад усе цінувала свою родину та рідну землю. Він народився 1 квітня 1989 року в Києві. У столиці минули його дитячі та юнацькі роки: із 1996 по 2005 рік він навчався у київській школі №122, а згодом, у 2005–2007 роках, здобув професію в училищі №35. Працював на приватному підприємстві слюсарем-ремонтником — був людиною робочих рук, на яких тримається країна.
У 2012 році Вячеслав створив сім’ю, а в 2013-му відчув найбільшу радість батьківства — у нього народився син. Він мріяв про мирне життя для своєї дитини, будував плани, радів кожному дню.
Але жорстока війна, розв’язана російським агресором проти України, змінила долі мільйонів. Коли Батьківщина потребувала захисту, Вячеслав Вікторович не залишився осторонь. У червні 2026 року він свідомо прийняв мужнє рішення і став до лав Збройних Сил України за контрактом. Свою ратну службу ніс у складі військової частини А1619, сумлінно виконуючи військовий обов’язок і боронячи свободу кожного з нас.
1 вересня 2026 року під час виконання бойових завдань воїн отримав поранення. Перебуваючи на реабілітації, він приїхав у село Бурти, до своєї дорогої бабусі — туди, де сподівався відновити сили та знайти душевний спокій у колі найрідніших людей.
Та, на превеликий жаль, війна забирає наших Захисників не лише безпосередньо на лінії вогню — вона нещадно підточує здоров’я і розриває їхні серця. 15 листопада 2026 року серце Вячеслава Вікторовича раптово зупинилося. Йому було лише тридцять сім років...
…20 листопада плакало українське небо, натужно ревіли сирени, ніби підкреслюючи горе прощання. На шляху траурного кортежу, який рухався з Кагарлика до Буртів, люди ставали навколішки, аби віддати шану і провести в останню земну дорогу свого Захисника. На хвилину мовчання кортеж зупинився біля Алеї Слави Героїв – полеглих наших земляків…
Чин похорону відправили священники Української православної церкви Василь Синюк, Іван Синюк, Василь Каліка і Роман Мельник, які у співслужінні провели заупокійну літію.
«Неможливо знайти слів, які б змогли втамувати цей нестерпний біль втрати, – сказав, зокрема, у прощальному слові заступник міського голови Іван Семцов. – Від імені Кагарлицького міського голови Олександра Панюти, виконавчого комітету, депутатського корпусу міської ради та всієї нашої громади висловлюю найглибші, найщиріші співчуття матері, батькові, синові, сестрі, дядькові та бабусі Вячеслава. Низький уклін вам за те, що виховали справжнього патріота, чоловіка честі та обов’язку. Ваш біль — це біль усієї Кагарличчини, усієї України.
Дорогі земляки! Пам’ять про Вячеслава Вікторовича Вінніченка назавжди житиме в наших серцях, в історії нашої громади та вільній Україні, за яку він став на захист.
Кровопролитна війна, яку принесла на нашу багатостраждальну землю російська орда, буде обов’язково завершена – і завершена нашою перемогою. А кожен, хто наближав цю перемогу і, на жаль, не дожив до неї, житиме у наших вдячних серцях».
Перед присутніми на прощальному мітингу виступив староста Буртівського округу Олександр Драган: «У ці скорботні дні важко знайти слова втіхи та підготуватися до горя, коли зупиняється серце дорогої людини і звістка про смерть застає всіх зненацька. На жаль, словами важко загоїти в серці болючу рану втрати, бо смерть найріднішої людини – це велике випробування, а коли з життя йде ще молода людина, це подвійна біда і подвійне горе. Свічечка життя Вячеслава Вікторовича догоріла передчасно, забравши на Небо світлу людину. Не вистачає слів, щоб передати смуток, який чорним крилом торкнувся не лише сім’ї, а й інших людей, залишивши сльози. Розділяємо горе вашої сім’ї разом із вами та схиляємо низько голови в глибокій скорботі і молимося за упокій душі покійного. Світлий та добрий спомин назавжди залишиться в серцях тих, хто жив поруч із ним… герої не вмирають, вони назавжди залишаються в наших серцях. Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав Батьківщину та кожного з нас!»
Протоієрей Іван Синюк підкреслив: «Він, воїн, 100 днів був «на нулю» - і ми вже давним-давно розуміємо, як там жити… Зараз холодно, дощ іде, і ми знаємо, що через годинку ми будемо вдома, а вони там цілодобово. І де взяти допомоги, коли болить серце, коли ще щось болить і нема кому допомогти?.. Але воїни стоять, воїни дають нам можливість жити так, як ми живемо, хоч ми і ойкаємо, що над нами літають оті всі крилаті і некрилаті…а коли людина захищає честь не тільки своїх друзів (сказано: «хто поклав життя за друзів своїх – більшої честі немає»), а ще й за нас, за своїх рідних. Якби ж на цей час серце його витримало, як він необхідний своєму синові, рідним, а в такому квітучому віці людина відходить до Господа. Єдина наша втіха повинна буть у тому, що й там добрій душі має бути упокоєння. Спаси Господи вас, за те, що ви прийшли, віддали шану, спаси Господи воїнів, що вони прийшли і віддали честь своєму побратиму, за те, що ми сьогодні можемо подякувати Богові в надії за те, що скоро закінчиться війна, що ми будемо жити так, як жили до цього часу, відбудовувати нашу рідну неньку-Україну і за те, що ми можемо мати надію для своїх дітей і внуків. І моєму синові там тяжко, але всі ж ми надіємося, що скоро настане кінець цій війні. Спаси вас Господи! Хай Господь упокоїть душу померлого воїна!»
Бойовий побратим передав матері Державний Прапор України, яким було покрито тіло воїна. Тричі пролунав почесний військовий салют, а коли опускали труну, прозвучав Державний Гімн України – нашої держави, за яку воював Вячеслав Вінніченко.
Вічна пам’ять і шана українському воїну Вячеславу Вінніченку!
Царство Небесне і Вічний спокій його душі.
Слава Україні! Героям слава!
