​Сьогодні Кагарлицька земля одяглася в чорну хустину жалоби. У Кагарлику прощалися з Людиною з великої літери, зі справжнім патріотом, мужнім воїном, який віддав найдорожче — своє життя — за нашу свободу, за мирне небо, за майбутнє всієї України. В останню путь проводжали солдата, Захисника України Ігоря Вікторовича Слизченка.

​Ігор народився на світлій Ставищенській землі, у селі Журавлиха, 7 березня 1983 року. Він обрав для себе одну з наймирніших і найблагородніших професій на землі — професію будівельника. Закінчивши Київський будівельний технікум, він не просто працював майстром — він творив, будував, закладав фундаменти для майбутнього. Його руки були створені для того, щоб зводити будинки, плекати затишок, дарувати людям тепло.

​У 2009 році доля привела його до нашого Кагарлика. Тут, у нашому місті, він із дружиною будував свої мрії, планував довге й щасливе життя.

​Йому б жити і жити... Дбати про кохану дружину, розбудовувати країну, тішити родину, зустрічати мирні світанки. Але проклята, жорстока російська навала вдерлася в наш дім, перекресливши мільйони життєвих планів і сподівань.

​Коли Батьківщина опинилася в небезпеці, будівельник за фахом став будівничим нашої спільної оборони. 29 листопада 2024 року Ігор Вікторович став до лав Збройних Сил України, будучи призваний 6 відділом Білоцерківського РТЦК та СП Київської області. Він обрав еліту армії — Десантно-штурмові війська. Ратну службу ніс на посаді навідника 1 аеромобільного відділення 1 аеромобільного взводу 11 аеромобільної роти 3 аеромобільного батальйону військової частини А4350. Гасло десантників: «Завжди перші!». Й Ігор був першим там, де було найважче.

​24 червня 2025 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Олексіївка на Донеччині зв'язок із ним обірвався. Солдат Слизченко зник безвісти під час запеклого мінометного обстрілу.

​Для родини цей рік став роком пекельного чекання, роком крихкої, але незламної надії, коли серце відмовлялося вірити в найгірше. І ось надійшла страшна звістка, підтверджена експертизою ДНК... Дива, на жаль, не сталося. Наш земляк повернувся додому «на щиті».

​ У невтішному горі залишилися дружина, дві доньки та дві сестри.

…Скорботний день прощання з Героєм в усій великій громаді Кагарличчини було оголошено Днем жалоби. В організаціях та установах було приспущено прапори, а на шляху траурного кортежу люди створили Коридор Слави, вшановуючи подвиг Захисника України. Зупинилися на Хвилину мовчання біля Алеї Слави Героїв – тут невдовзі буде розміщено банер із портретом Ігоря Слизченка – у Вічному строю Захисників України. Прощалися з воїном біля його домівки, що по вулиці Єдності, а свій останній спочинок він знайшов поряд із могилами полеглих кагарличан на Довжицькому цвинтарі.

Чин похорону відправив священник Православної церкви України, протоієрей Юрій Король. У своїй проповіді перед вірянами він, зокрема, сказав: «Сьогодні наші серця розриваються від болю. Ми стоїмо перед домовиною нашого Героя, який став на захист нашої землі, на захист нашого права на життя та свободи. Сьогодні важко знайти слова, які би могли втамувати цей біль від втрати. Жодні земні слова не здатні висушити сліз… Але ми з вами маємо шукати розраду в молитві, розраду в слові Божому. Святе писання навчає нас, що немає більше від тієї любові, як хто душу свою положить за друзів своїх. Наший Захисник, якого ми сьогодні проводжаємо в останню дорогу, обрав нелегкий шлях – шлях жертовності. Він дуже добре знав, яка небезпека чекає на нього, але ця любов до своєї родини, до свого дому, любов до України виявилися сильнішими за страх. Він виконав свій обов’язок до кінця… Смерть воїна – це не поразка, а перехід у Вічне життя. Ми віримо, що Господь, який є любов’ю і милосердям, оцінив його подвиг. Там, у Небесному воїнстві, куди зараз відходить його душа, там немає ані війни, немає болю, немає сліз: там спокій і світло. А наший із вами обов’язок тут, на землі, – берегти пам’ять про нашого Героя, нашого брата Ігоря. Його жертва не повинна бути марною. Ми із вами повинні жити так, щоб бути гідними його вчинків, бути єдиними, допомагати одне одному, любити свою країну так само, як любив її він. Смерть Героїв змушує кожного з нас замислитися про цінність життя, про мир… Сьогодні молимося, щоби всемилостивий       Господь прийняв душу спочилого воїна Ігоря, а родині, побратимам нехай Господь дарує сили перенести той важкий хрест, і нехай добрий спомин про нашого Захисника назавжди залишиться в наших серцях. Вічна пам’ять і Царство Небесне нашому Герою!»

«Ігор Слизченко загинув як Герой, захищаючи право кожного з нас прокидатися вранці, – підкреслив у своєму виступі Олександр Панюта, висловивши співчуття і підтримку родині загиблого. – Його жертва — священна. І наше завдання — зробити так, щоб його ім'я назавжди закарбувалося в історії Кагарличчини та всієї України. ​Ворог забирає найкращих, але йому ніколи не забрати у нас волю! Смерть Ігоря, як і тисяч інших наших захисників, не буде марною. Кожен артилерійський снаряд, кожна міна, яка летить у бік окупанта, наближає день нашої неминучої, праведної Перемоги. Російські вбивці отримають сповна за кожну сльозу матері, за розбите серце дружини, за кожне обірване українське життя! ​Ми вистоїмо. Ми переможемо. Бо за нами правда, з нами Бог, і нас з неба захищають такі янголи, як наш Ігор».

Спогадами про ратну службу воїна поділилися його бойові побратими, теплими спогадами про Ігоря поділився односелець із Журавлихи, його однокласник, передавши від земляків щирі слова співчуття і підтримки.  

Представник Другого  відділу Обухівського РТЦК та СП старший лейтенант Олександр Ткаченко передав дружині загиблого Державний Прапор України і прапор військової частини, якими була покрита домовина. Прозвучав Державний Гімн України, тричі пролунав почесний військовий салют, і кожен тричі – за звичаєм предків – кинув до могили жменю рідної української землі…

​Вічна пам’ять солдату Ігорю Слизченку!

​Слава Україні! – Героям Слава!